Додав: |
Оновлення: |
Марія Якубович

Приїхала в Польщу в 2001 році з-під Тернополя з України у пошуках праці. Планувала залишитися місяць, але є вже 13 років. На початку перейшла бойове хрещення: прибирання, опіка над хворою жінкою, опіка над дитиною… Багато було тої праці! Від 8 років працює вчителем російської та української мови, перекладач. В 2009 році заклала Тернопільську Фундацію. Займається соціальною роботою та волонтаріатом на користь українців, використовуючи свої вміння та досвід. Найкраще чує себе між книжками, в бібліотеках та книгарнях. Спільне читання з іншими - мрія, яка супроводжує її роками. Любить каву по турецьки і пляцки з маком (паляниці з маком). Любить подорожі та відвідини різних країн, але також прагне відкривати нові місця України.

Такою вже є людина, що їй завжди мало грошей, і, здавалося б, що десь інде завжди є краще… Я вважаю, що ця риса дуже сильно проявляється в українців - ТАМ є краще… Не один собі думає, що його проблеми - це побутові чи фінансові справи. Однак, коли він виїде, виявляється, що проблема є в ньому самому – в комплексах, стереотипах, поведінці, переконаннях, емоціях, лінивстві...


Колись…


…коли я ще дитиною мешкала в маленькому підкарпатському селі, то була свідком того, як багато батьків моїх сільських приятелів виїжджало за кордон, по хліб, залишаючи своїх дітей дідусям та бабцям. Я вважала цих батьків за дуже сміливих, майже суперменів, бо їхні діти вирізнялися з-посеред інших новим вбранням, взуттям, незвичними для нас іграшками. Сусіди, які не виїжджали нікуди з дому, заздрили їм. Проте теж часто осуджували, коли розпадалася сім'я, яка не витримувала розлуки (а може ця розлука була вже кінцевим етапом розпаду, який виникав із слабких родинних вузів, браку любові та зрозуміння). Осудження та критика разом з браком співчуття були особливо гострими у відношенні до дітей, які з браку батьківської опіки попадали в біду.


Колись комусь не щастило в еміграції до того рівня, що він вмирав – тоді співчувалося його родині. Коли комусь не склалося за кордоном, і він повертався до дому - то був висміяним. Протягом цілого часу про всіх пліткували. Про молидих жінок, які, безумовно, займалися там проституцією, напевно чимось аморальним, бо як інакше мали б там заробляти.


Село є переповненим новими інформаціями та чутками – хтось приїжджає із заробітків з-за кордону на відпочинок, а село уважно придивляється, оцінює, критикує і з захопленням надгизує нові, непочуті до цієї пори новини. І що б не розказували заробітчани, як завгодно - чи щирими, правдивими та складними були б їхні відчуття, досвід з поїздки чи історії з пристосування до життя в новій країні – інші вважають їх за щасливчиків, які виграли в лотереї. Проблеми - не існують, гроші - це єдине, що є видимим. За найбільших щасливчиків вважалося тих, які поверталися лише для того, щоб забрати із собою членів сім'ї, і назавжди попрощатися з рідним селом.


А як там є?


Подорожі, як ми знаємо, нас вчать, однак часто великим коштом. Становище іммігранток з України в Польщі, в першу чергу, розглядається через призму того, що їхня праця приносить велику користь їхнім приймаючим громадам. Їхня праця мало коштує у порівнянні із працею, яку пропонують локальні провайдери. Також іммігранти не обтяжують бюджету приймаючої держави обов'язками громадян перед співробітниками. І, пізнаючи країну та людей, вони роблять значно більше для взаємного зближення та порозуміння, ніж великі політичні заходи, і, якщо стикнуться з позитивним досвідом в Польщі, стануть її послами на Україні. Важкою проблемою для іммігрантів є винаєм помешкання. Дуже часто іммігрантки вибирають працю з можливістю помешкання, з чого знаним, але не єдиним прикладом, є праця опікуна немічних людей, часто цілодобово. Праця цього зразка спричиняється до ізоляції іммігрантки, як і дуже сильною залежністю від працьодавця. Іммігрантка, часто, не є обізнаною щодо своїх прав, не вимагає легалізації праці, може бути введена в оману щодо того, що їй грозить у зв'язку з нелегальною працею або працею в іншого працедавця, ніж той, який виступив із заявою про видання дозволу на її працю в Польщі.


Колись…


...і я виїхала з села. Усвідомила собі невтішну перспективу та емігрувала до Києва, щоб навчатися та працювати. Ніби не „закордон” - проте в тодішніх часах щось неосяжного для моїх знайомих із села. Мої рожеві окуляри тріснули вже після місяця, коли я працевлаштувалася в МакДональдзі, щоб вижити, і в першому ж тижні чистила туалети, аж поки не перевели мене на касу, біля якої мені було легше лише психічно. Туалети стали для мене символом дна, з якого я повільно вибиралася. Місто мене не акцептувало, і я чулася чужою. Щодня, щомиті – виклики та випробування. В межах тієї самої країни, такої самої ментальності скільки разів мені прийшлось почути, що моя вроджена західно-українська працьовитість „не дозволяє київлянас відпочити і спокійно жити, тільки відбирає їм працю”. Спочатку це мене боліло. Але вже потім я вважала це за комплімент.


А як це там є?


Я йшла у Варшаві в неділю після обіду і розмовляла по телефону українською. Раптом затримався переді мною якийсь молодий чоловік і почав ось таку розмову - а, ти є зі Сходу, і приїхала сюди, щоб забирати працю таким як я. Я придивилася до свого співрозмовника - він був п'яним, стояв на тремтячих ногах. І відповіла, що йому напевно нічого не відібрала, тим більше - праці. І маю ще один спогад, мабуть, з 2003 року, коли перший раз старалася спільно із своїм працедавцем про дозвіл на працю. Як і тоді, так і зараз, після більше як 10 років, польське законодавство вимагає від працедавця, який працевлаштовує іноземця, думки губернатора про брак відповідного кандидата на роботу серед польських громадян, і лише після одержання такого ствердження працедавця може працевлаштувати іноземця в Польщі. Підставою такого твердження і цілої процедури старання про його отримання, як і тоді, так і зараз, викликає у багатьох питання та непорозуміння. Уряди змінюються, правлячі коаліції створюються у щораз то більш неймовірних комбінаціях, Польща зараз є вільною країною, але працедавця в Польщі й надалі не є вільним і повинен виконати перед працевлаштуванням працівника тест ринку праці, щоб отримати рішення губернатора - що власне ця кандидатура на працівника, а не інша, є заакцептованою губернатором повіту. Мій працедавець хотіла мене працевлаштувати опікуном для її кількамісячного сина, однак мала обов'язок, згідно з процедурою отримання рішення, відбути розмову з безробітніми з Воломінського Центру Зайнятості. Протягом 2 тижнів лише одна людина прийшла у ролі кандидатки в опікуни, попереднього ж дня мусила, правдоподібно, трохи впитися, бо мала каламутність в очах, та переслідував її запах ще не вивітреного алкоголю. Від мого працедавця вона потребувала, в основному, не працевлаштування (спаси, Боже!), а лише підпису на скеруванні від Управління до справ працевлаштування, що вона була на розмові з працедавцем і не сповнила його очікувань. Управління з працевлаштування отримало необхідні папери, а мій працедавець отримала рішення губернатора, і ще після кількох особливо дискримінуючих мене, як іноземця, процедурах, наш маленький Юрек вже мав люблячу його няню.


Колись…


... я винаймала помешкання в Києві в жінки, яка виїхала по хліб до Німеччини. В часі щирої розмови, позбуваючись наївних, привласнених в селі фантазій, я дізналася про те, які перешкоди вона мусила перебороти, щоб вижити в чужій країні, ще й до того з дитиною після розлучення. Вона одночасно прибирала кілька домів, вчилася, платила величезні податки, досвідчувала обмежування у власних правах... Аж поки не закінчила навчання, вона не отримала кращої праці та сталого побуту, а на кінець - громадянства. Попри всі труднощі - вона вибралася з дна і стала твердо на ноги. Життя почало проявлятися в значно кращих кольорах. Вона запрошувала мене до себе, живучи в Німеччині, аде я боялася. Адже, я вже знала, що нове місто і нова країна - це, перш за все, величезні адаптаційні, культурні та фінансові виклики. А я щойно лише почала адаптуватися до життя в столиці своєї батьківщини.


А як там є?


Довга ізоляція, пов'язана з відділенням від родини і знаного середовища, є дуже обтяжливою, викликає депресію, поглиблює стан безрадності та розгубленості. Колись я пропонувала на конференціях чи інтернет-форумах, щоб урухомити для іммігрантів щось на зразок співробітних готелів, де вони б могли проживати, зберігаючи незалежність, та одночасно утримуюючи контакт з іншими іммігрантами, вільно утримуючи знання та вміння, що дозволяють отримати легальну, безпечну працю. Праця в „сірій шафі” збільшує ризик бути використаним через працедавця, і зменшує шанси іммігрантів на позитивний досвід в контакті з поляками, та спричиняється до зміцнення організованих груп, які черпають різного роду користь з нелегального працевлаштування, маніпулюючи фікційними запрошеннями, чи працевлаштовуючи „в чорно”. Для цього, в інтересах приймаючої країни є створення таких умов, в яких іммігранти мали б свідомість своїх прав та можливостей щодо їхнього забезпечення, в яких побачили б переваги, пов'язані з легальним перебуванням та працевлаштуванням. На даний час, немає таких співробітних готелів для мігрантів в Польщі. Поки що, вони приїжджають на власний ризик, та самостійно шукають праці. Однак, практика організації місця помешкання близько місця праці вже є поширеною в секторі промисловості, харчових продуктів та в сільському господарстві. В сільському господарстві умови бувають різними, однак в польських промислових закладах по цілій країні вже є добре функціонуючі співробітні готелі для іммігрантів - недорогі, або й зовсім безкоштовні. Часто до праці запрошується подружжя, якщо лише можуть запропонувати родинне помешкання. Оскільки відомим є факт, що сімейні узи тільки те й роблять, що зміцнюють міст між працедавцем та співробітником.


І що з того виникає? Їхати? Не їхати?



Автори – дві українки. Записала та скоментувала Марія Якубович


Коментувати

Кто знает куда можно эмигрировать сейчас без особых сложностей. Только без юмора пожалуйста. Я, муж, и ребенок 8 месяцев. Сложно ли получить гражданство венгрии для украинцев (http://imigrant-hungary.com/hungarian-citizenship-repatriation )
Оголошення
Новини
Архів

Projekt ‘MIEJSKI SYSTEM INFORMACYJNY I AKTYWIZACYJNY DLA MIGRANTÓW’ jest współfinansowany z Programu Krajowego Funduszu Azylu, Migracji i Integracji oraz budżetu państwa. Wyłączna odpowiedzialność spoczywa na autorze. Komisja Europejska nie ponosi odpowiedzialności za sposób wykorzystania udostępnionych informacji.

Projekt LOKALNE MIĘDZYSEKTOROWE POLITYKI NA RZECZ INTEGRACJI IMIGRANTÓW realizowany był w ramach programu Obywatele dla Demokracji, finansowanego z Funduszy EOG.

Projekt LOKALNE POLITYKI MIGRACYJNE - MIĘDZYNARODOWA WYMIANA DOŚWIADCZEŃ W ZARZĄDZANIU MIGRACJAMI W MIASTACH był współfinansowany ze środków Unii Europejskiej w ramach Europejskiego Funduszu na rzecz Integracji Obywateli Państw Trzecich oraz budżetu państwa. Wyłączna odpowiedzialność spoczywa na autorze. Komisja Europejska nie ponosi odpowiedzialności za sposób wykorzystania udostępnionych informacji.

Projekt LOKALNE MIĘDZYSEKTOROWE POLITYKI NA RZECZ INTEGRACJI IMIGRANTÓW był współfinansowany ze środków Unii Europejskiej w ramach Europejskiego Funduszu na rzecz Integracji Obywateli Państw Trzecich oraz budżetu państwa. Wyłączna odpowiedzialność spoczywa na autorze. Komisja Europejska nie ponosi odpowiedzialności za sposób wykorzystania udostępnionych informacji.

Projekt ‘WARSZAWSKIE CENTRUM WIELOKULTUROWE’ był współfinansowany ze środków Unii Europejskiej w ramach Europejskiego Funduszu na rzecz Integracji Obywateli Państw Trzecich oraz budżetu państwa. Wyłączna odpowiedzialność spoczywa na autorze. Komisja Europejska nie ponosi odpowiedzialności za sposób wykorzystania udostępnionych informacji.

LOKALNE MIĘDZYSEKTOROWE POLITYKI NA RZECZ INTEGRACJI IMIGRANTÓW Projekt realizowany był przy wsparciu Szwajcarii w ramach szwajcarskiego programu współpracy z nowymi krajami członkowskimi Unii Europejskiej.